Коли йдеться про українську класику, зазвичай згадуємо обмежене коло імен та творів, що сформували наше уявлення про літературу минулих століть. Та поза ними маємо огром текстів, які можуть відкрити нові обрії нашої літературної традиції. У день української писемності згадуємо саме такі книжки: глибокі, сміливі, часом несправедливо призабуті. Вони дарують неповторний читацький досвід і нагадують, наскільки багатогранна українська література.
«Шовкова пані». Наталена Королева
Vivat
Валерій Шевчук назвав Наталену Королеву «найекзотичнішою постаттю в українській літературі». Це влучне визначення передає неповторність її долі та творчості. Аристократичне іспано-польське коріння, дитинство у французькому монастирі, участь в археологічних розкопках, війна, велике кохання й гіркі розчарування — життя письменниці нагадує мозаїку з десятків різних доль, прожитих в одній. Проте про її біографію ми знаємо здебільшого з творів письменниці, що породжує чимало дискусій серед дослідників.
Спершу Наталена Королева писала французькою, однак під впливом чоловіка — письменника Василя Королева-Старого — перейшла на українську. Твори Королевої варто читати не лише заради пізнання перипетій її буремного життя. У її прозі документальність тонко переплетена з поетичним баченням, а реальність — із передчуттям невидимого. Автобіографічні тексти письменниці, сповнені легкої містики, з’єднують спогади, сни й видіння в єдину тканину пам’яті.
До збірки увійшли: «Автобіографія», повість «Без коріння» (про навчання в Київському інституті шляхетних дівчат), оповідання «Шовкова пані», «Гонта», «Сторінка з книги» (фрагмент утраченого твору «Золоте серце») та «Відгуки» (про роботу медсестрою Червоного Хреста під час Першої світової війни).
«Лебедина зграя. Зелені млини». Василь Земляк
Віхола
Василь Земляк задумував епічну трилогію про долю українського села у вирі історії, однак устиг написати лише дві частини, за які посмертно був удостоєний Шевченківської премії 1978 року.
Події розгортаються в українському Побужжі, у вигаданому селі Вавилон, упродовж 1920–1940-х років. Зникають шляхетські маєтки, руйнуються давні уклади життя, постають комуни й колгоспи, а згодом приходить війна – у малому всесвіті села переплелися людські долі, нації, віри й характери. Тут місцевий філософ розмірковує про таврів і скіфів, агент із продажу швейних машинок «Зінґер» будує гойдалку, щоб видати доньок заміж, а одним із важливих героїв є харизматичний цап Фабіян. Через історії окремих людей автор показує, як розсипаються мрії про справедливість під тиском ідеологічних експериментів та людської жорстокості.
Поетика твору належить до традиції українського химерного роману. Тканину оповіді пронизують символи й образи, біблійні та народні мотиви.
За мотивами цього роману Іван Миколайчук створив культовий фільм «Вавилон ХХ» (1979).
«Діамантовий перстень». Людмила Старицька-Черняхівська
Знання
Людмила Старицька-Черняхівська, донька Михайла Старицького, племінниця Миколи Лисенка та близька подруга Лесі Українки, часто залишалася в тіні своїх видатних родичів. Та її внесок у культурне й громадське життя України є також вагомим.
Повість «Діамантовий перстень» — романтично-історико-пригодницький твір, який довгі роки чекав на свого читача. Авторка завершила його в листопаді 1929 року, проте незабаром була заарештована у сфабрикованій справі Спілки визволення України. Твір побачив світ лише після відновлення Незалежності.
Події повісті розгортаються під час польського Листопадового повстання 1830–1831 років проти російської влади. Авторка опиралася на спогади свого діда Віталія Романовича Лисенка, що був безпосереднім його учасником.
На головного героя чекають карколомні пригоди з таємницями, небезпеками і випробуваннями. А докладні описи побуту, костюмів і військових сутичок відтворюють дух епохи.
«Володарка Понтиди». Юрій Косач
А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
Життя нащадка славетного роду Драгоманових–Косачів Юрія Косача було сповнене драматизму й суперечностей. Його творам притаманні неповторний стиль, широта мислення, оригінальність художнього задуму та особливе світовідчуття.
Роман «Володарка Понтиди», написаний у формі щоденника, переносить читача до Європи 1770-х років. Молодий український шляхтич Юрій Рославець вирушає на навчання до Страсбурга, але випадкова зустріч із загадковою жінкою змінює його долю. Мінлива, артистична, сповнена магнетизму й блискучого розуму, вона веде розкішне й небезпечне життя серед авантюристів та покровителів. Під владою її чарів Юрій мандрує європейськими столицями та поринає у вир політичних інтриг і ризикованих пригод.
Ця загадкова жінка — легендарна самозванка княжна Тараканова, що називала себе дочкою імператриці Єлизавети Петрівни та Олексія Розумовського, претендуючи на російський престол. Справжнє її ім’я губиться в тумані історії. Прізвисько «Тараканова» з’явилося пізніше — сама вона його ніколи не вживала, виступаючи під десятками імен: Єлизавета II, володарка Понтиди, мадам де Тремуйль, княжна Володимирська, графиня Піннеберг…
«Волинь». Улас Самчук
Апріорі
Твори одного з найпомітніших українських письменників еміграції, Уласа Самчука, в радянській Україні були заборонені через правдиве зображення тоталітарної дійсності. Як письменник і публіцист, він відкривав Україну для світу та одним із перших розповів про Голодомор 1932–1933 років.
Трилогія «Волинь» написана в дусі родинних хронік Голсуорсі й Манна. Письменник розгортає широку панораму життя волинського краю — від початку ХХ століття до 1930-х років. На тлі буремних історичних подій постає історія батька й сина — Матвія та Володька Довбенків. Дитяче запитання Володька «Куди тече та річка?» поступово переростає в екзистенційний пошук власної долі. Його шлях веде від волинського хутора через освіту й культурну працю до еміграції на Захід.
Для Матвія земля й праця — сенс буття; син обирає культуру й національну ідею. У цьому зіткненні поколінь відображено злам епохи: старий селянський світ поступається місцем новому — світові людини, що прагне культурного самоствердження.
Автобіографічний струмінь твору відчутний у всьому — у любові до волинського краєвиду, у мові, насиченій діалектизмами та барвистими інтонаціями, у теплоті, з якою Самчук змальовує своїх героїв.
«Двері в день». Ґео Шкурупій
Ще одну сторінку
Ґео Шкурупій — один із лідерів українського літературного авангарду 1920-х. Інтелектуал-бунтар, який охрестив себе «королем футуропрерій», і якого критики називали «вундеркіндом». Його сповнене невгамовної творчої сили життя у тридцять чотири роки обірвав сталінський терор.
Роман «Двері в день» — один із найсміливіших експериментів української літератури, який і сьогодні виглядає як виклик усталеним уявленням про те, якою має бути проза.
Письменник грається з жанрами: детектив раптово переходить у горор, любовна історія зливається з газетним репортажем чи навіть оповіддю про первісних людей. Тональності змагаються зі смислами, а сам автор часом виходить на сцену, втручаючись у хід оповіді. У цьому лабіринті за якимось кутком може вигулькнути радянська ідеологія, що сховалася за маскою пригоди. А у центрі калейдоскопа серед уламків фабули знаходиться Теодор Гай, що застряг між реальністю й прагненням вирватися з неї. Перебуваючи між «дверима в день» і «дверима в ніч» він занурюється у вир альтернативних реальностей.
«Без ґрунту». Віктор Домонтович
Віхола
Дослідники й досі дискутують навколо постаті Віктора Петрова-Домонтовича. Емігрант і шпигун, але водночас — феномен української культури: письменник, етнограф, археолог, філолог, публіцист, історіософ. Саме його вважають одним із засновників інтелектуального роману в українській літературі.
У романі «Без ґрунту» мистецтвознавець Ростислав Михайлович вирушає з Харкова у відрядження до рідного Катеринослава, аби долучитися до вирішення долі Варязької церкви — архітектурної пам’ятки, створеної його вчителем Степаном Линником. На цьому шляху він усвідомлює, що впізнаваність втратили не лише місця, а й люди довкола.
Події розгортаються у 1920–1930-х роках, коли суспільство, захоплене ідеєю «нової людини», зрікалося всього, що єднало особу з її корінням. Невпевненість і тривога стають спільним станом покоління. Постає явище «безґрунтянства» — втрати зв’язку із землею, природою, місцем народження й, зрештою, з Богом.
Письменник поєднує філософську глибину з динамічним сюжетом, тонкою психологією та любовними колізіями. Роман можна читати на кількох рівнях: як захопливу історію кохання або як інтелектуальну гру, що відкриває перед уважним читачем приховані смисли.
«Чорне озеро». Володимир Гжицький
ВЦ «Академія»
Роман «Чорне озеро» виріс із вражень Володимира Гжицького від подорожі на Алтай у 1928 році. Проживши певний час у віддаленому селі на березі Кара-Кол (Чорне озеро), письменник глибоко перейнявся долею місцевого народу, ойротів, і створив соціально-психологічний твір про зіткнення їхнього традиційного світу з колоніальною реальністю радянської доби.
Опублікований 1929 року, роман викликав широкий читацький резонанс, але водночас став приводом для звинувачень Гжицького в «націоналістичному ухилі», що стало однією з причин арешту у 1933 році й багаторічного ув’язнення. Після реабілітації у 1956-му письменник під тиском цензури був змушений переробити текст — вилучити згадки про російський шовінізм і згладити зображення алтайської дійсності.
Основний конфлікт твору вибудувано на протиставленні «своїх» (алтайців-ойротів) і «чужих» («урусів»), які репрезентують протилежні системи цінностей і світоглядів. За сюжетом донька педагога Таня Токпак постає перед вибором між двома чоловіками — лікарем Теміром, що обрав шлях служіння своєму народу, і московським художником Ломовим, уособленням колоніальної зверхності.
Автор з майстерністю змальовує величні алтайські краєвиди, народні звичаї, пісні, легенди, створюючи багату етнографічну тканину оповіді. А інтелектуальної напруги твору надає філософська глибина діалогів.
About the Author
